Левітас Ілля Михайлович
(11.12.1931 – 03.08.2014)
 

Левітас Ілля Михайлович

ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 494/2021 від 29.09.2021)

орден Держава

      Народився 11 грудня 1931 року у місті Ташкенті (Узбекистан) у родині вихідців з України; його батько, якого після закінчення Київського інституту народного господарства у 1927 році направили працювати в Середню Азію, був родом з Житомирщини, а мати – з Києва. Навчався у російській, узбецькій, татарській школах. У 1945 році разом з мамою переїхав до Києва.
      Під час навчання у школі дуже серйозно захоплювався спортом. У 1949 році став чемпіоном УРСР по футболу серед юнаків. У 1952 році закінчив Вищу школу тренерів при Київському державному інституті фізичної культури за спеціальністю "спортивні ігри". Про високий рівень його фізичної підготовки свідчить той факт, що протягом двох років він виконав перші спортивні розряди з футболу, гандболу, баскетболу і тенісу. Після закінчення школи тренерів був направлений до Луцька, де працював у середній школі № 1 викладачем фізкультури.
      У грудні 1952 року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у прикордонних військах СРСР. Розпочав службу рядовим з охорони державного кордону на прикордонній заставі у міста Рава-Руська Львівської області, що на західному кордоні України. Там же, виступаючи за команду Прикарпатського військового округу, він стає чемпіоном Збройних Сил СРСР і йому присвоюють почесне звання "майстер спорту СРСР" з гандболу. Військову службу завершив у званні лейтенанта.
      Після демобілізації продовжив навчання у Київському інституті фізичної культури (з 1998 року – Національний університет фізичного виховання і спорту України), який закінчив у 1959 році. Працював у школах Києва вчителем фізичного виховання. Одночасно з роботою у школі продовжував брати участь в спортивному житті країни. У 1958 році йому присвоюється звання судді республіканської категорії, він неодноразово був головним суддею першості України з гандболу. Його авторитет в спортивному світі зростає, і у 1962 році його обирають членом Ради федерації ручного м'яча СРСР, а у 1963 році – секретарем Президії федерації гандболу УРСР.
      У ці ж роки І.М. Левітас виявляє інтерес до спортивної журналістики, багато публікується у всесоюзній і республіканській пресі. Любов до літератури привела його на факультет російської філології Київського педагогічного інституту імені Горького (з 1997 року – Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова), який він закінчив у 1964 році. З того часу він починає викладати у школі поряд з фізкультурою і російську літературу.
      Протягом 20 років очолював районне методичне об'єднання вчителів фізичної культури. Спортивна база школи неодноразово визнавалася кращою у республіці. Під час роботи у середній школі № 146 Дарницького району Києва він організував у школі кабінет російської літератури, а також три музеї: Великої Вітчизняної війни, російської та радянської літератури, історії фізкультури і спорту (олімпійської слави), за що у 1979 році був нагороджений бронзовою медаллю Виставки досягнень народного господарства СРСР у Москві. Також за сумлінну працю був відзначений трьома медалями, грамотами Центрального Комітету Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України, Міністерства освіти, Держкомспорту, Комітету у справах винаходів, знаком "Відмінник фізичної культури і спорту СРСР" (1983), "Відмінник народної освіти УРСР" (1978), "Почесний знак ГТО" (1981), "Переможець соціалістичного змагання".
      У 1992 році, відпрацювавши у школах 40 років, він звільнився через велике навантаження багатогранною громадською діяльністю. Але розставшись зі школою він не розставався із дітьми, просвітницьку роботу серед яких продовжував вести усі наступні роки свого життя.
      Ще з шкільних років І.М. Левітас цікавився історією та культурою єврейського народу, у зв'язку з чим багато їздив по Радянському Союзу, збираючи присвячені цьому документи. У 1987 році він включився в офіційне відродження єврейської культури, був засновником першого в Україні національного товариства (1988), створив перші єврейські культурні установи: недільну школу (1989), Кабінет єврейської культури (1991). Заснував у Києві першу в СРСР державну Єврейську бібліотеку імені Ошера Шварцмана (1988). Ініціатор створення єврейських груп у Державному педагогічному інституті імені М.П. Драгоманова (1990) і Державному інституті театрального мистецтва імені Карпенко-Карого (1992). У 1990 році заснував єврейську газету "Відродження", у 1992 році – першу всеукраїнську газету "Єврейські вісті", яку редагував з того часу. Читав публічні лекції з історії, героїзму і трагедії єврейського народу.
      Ініціатор установки пам'ятників "Менорі" (1991), письменнику Шолом-Алейхему (1997), розстріляним дітям Бабиного Яру (2001), київській підпільниці Тетяні Маркус (2009), пам'ятного знака "Дорога смерті" (2011), а також низки меморіальних дощок єврейським політичним, військовим і культурним діячам, зокрема прем'єр-міністрові Ізраїлю Голді Меєр, яка народилася у Києві, письменникам Шолом-Алейхему і Давиду Гофштейну, музикантам Натану Рахліну та Ігорю Шамо, лікареві Давиду Сігалову та іншим. Ініціатор присвоєння звання Героя України підпільниці Тетяні Маркус і капітанові Анатолію Шапіро (2006).
      За ініціативою та під безпосереднім керівництвом І.М. Левітаса були створені Фонди "Пам'ять жертв фашизму в Україні" і "Пам'ять Бабиного Яру" (1988). За час існування ці Фонди виконали величезну роботу зі збереження в пам'яті людей трагедії, яка сталася в урочищі Бабин Яр у роки нацистської окупації (1941-1943). Фондами присвоєно звання "Праведника" понад 4000 осіб, що рятували євреїв від знищення, 605 з них стали "Праведниками Бабиного Яру". Організатор і автор перших в СРСР виставок про героїзм єврейського народу та трагедії Бабиного Яру: "Єврейський народ у Великій Вітчизняній війні" (1988), "Бабин Яр" (1989), "Праведники Бабиного Яру" (1992), "Діти Бабиного Яру" (2011). Ініціатор нагородження орденом "За заслуги" III ступеня і "За мужність" III ступеня 420 Праведників Бабиного Яру і України (2006, 2008, 2009).
      У 1989 році І.М. Левітас заснував та очолив Раду національних товариств України, яка об'єднує понад 300 місцевих організацій. Організатор обласних рад національних товариств в 13 областях України. Засновник Всеукраїнського фестивалю "Усі ми діти твої, Україно!" (1990), Всеукраїнського фестивалю "Шолом, Україна!", літературних акцій "Тарас Шевченко мовами національних меншин" (1998), "Тарас Шевченко мовами народів світу" (2011). Представляв Україну на різних міжнародних форумах, конференціях, конгресах, нарадах. У 1989 році заснував і очолив першу єврейську всеукраїнську організацію – Товариство єврейської культури України, яке в 1992 році увійшло до складу Єврейської ради України. Засновник Товариства "Україна-Ізраїль" (1990).
      З 1997 року член Ради з питань мовної політики при Президентові України. У 2001-2003 роках був головою Ради представників національних меншин України при Президентові України. У 2006 році обраний професором Академії безпеки, оборони і правопорядку Російської Федерації.
      Автор, упорядник і редактор 34 книг з історії єврейського народу – героїчних і трагічних його сторінок, у тому числі 12 книг про трагедію Бабиного Яру. Серед них: "Книга пам'яті жертв Бабиного Яру" (1991), "Герої і жертви" (1997), "Книга пам'яті: Бабин Яр" (автор-упорядник, 1999), "Герої і жертви" (2-е видання, 2001), "Навіки разом" (2001), "Праведники Бабиного Яру" (2001), "Бабин Яр – в серце" (2001), "Єврейська тематика в творах художників Києва" (2001), "Книга пам'яті євреїв-киян, загиблих у Великій Вітчизняній війні" (2001), "Менделізми" (2003), "Єврейські художні колективи" (2004), "Врятовані і рятівники" (2005), "Бабин Яр. Книга пам'яті" (2005), "Праведники Бабиного Яру (The righteous of Babyn Yar)" (англ., 2006), "Єврейська військова енциклопедія" (упорядник, 2007), "Фонд «Пам'ять Бабиного Яру»" (2008), "Діти Бабиного Яру" (2008), "Праведники Бабиного Яру" (2008), "Поети – видатному сину України (вірші, присвячені Шолом-Алейхему)" (2009), "Праведники Бабиного Яру (The righteous of Babyn Yar)" (англ., 2-е видання, 2009), "Билися в одному строю" (2010), "Менделізми і Софізми" (том 1, 2010), "Вони ніколи не стали дорослими" (2011), "Немислимі думки" (2011), "Калейдоскоп пам'яті" (2011), "Менделізми і Софізми" (том 2, 2011), "Герой України Тетяна Маркус" (2011), "Бабин Яр. Трагедія, історія, пам'ять" (2012), "Енциклопедія Голокосту" (редактор, 2000), "Розкажи синові своєму... " (редактор, 2000), "Віктор Некрасов. Портрет життя" (редактор, 2001). Автор понад 220 статей.
      Чверть століття Ілля Левітас стояв на чолі єврейського відродження в Україні. Помер 3 серпня 2014 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (дільниця № 49).

      Указом Президента України Володимира Зеленського № 494/2021 від 29 вересня 2021 року за визначний особистий внесок у відродження та розвиток національних культур України, збереження та вшанування пам'яті про трагедію Бабиного Яру, консолідацію українського суспільства, багаторічну плідну громадську і просвітницьку діяльність президентові Ради національних товариств України у 1989-2014 роках Іллі Михайловичу Левітасу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

      Заслужений працівник культури України (1991).
      Нагороджений орденом "За заслуги" I (16.01.2009, за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України), II (28.11.2006, за вагомий особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток України, вагомі досягнення у професійній діяльності, багаторічну сумлінну працю та з нагоди річниці підтвердження всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року Акта проголошення незалежності України) та III (10.12.2001, за вагомий особистий внесок у відродження і розвиток національних культур народів України, плідну мистецьку і громадську діяльність) ступеня. Відзначений Почесними грамотами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та Міністерства культури та туризму України, Почесними Хрестами Української Православної Церкви Київського і Московського патріархату, а також низкою громадських нагород України, Росії, Ізраїлю, США.

Левітас Ілля Михайлович. Байкове кладовище. Дільниця № 49